|
Ох, же ж у мене і період на кінець року пішов! Ну, гай-го! Здавалося, усе у мене повний алес гут: іду на довгоочікувану передноворічну фінішну пряму з любов’ю, вірою, надією, халтурою і розслабоном. Аякже ж! Хтось там угорі промовив на повний голос: Гівна Вам на лопаті, Ромуальде! І контроль над ситуацією було миттєво похєрено майже на всіх фронтах — на даний момент контролюю хіба що власні члени, включно з сечовим міхуром та сфінктером. Усе що стосується не мене, а інших людей, ситуацій та зобов’язань перебуває в абсолютному безладі, прострації та Броунівському русі. Ну, капєц! Ділові й давно перевірені в боях партнери підводять, як школярі-двієчники, які забрехалися у своїх показаннях перед вчителькою та батьками. На роботі підлеглі геть серйозно ставлять питання типу, що довше 960 метрів чи 6,2 кілометри й напружують свої мізки тільки заради знаходження найменших приводів як злиняти з роботи або якнайдовше нічого не робити. Шефи навантажують дедалі більше роботою і вимагають перед Новим Роком майже нездійсненного — і це з армадою ідіотів-підлеглих! Улюблена людина просить до завтра (читай, середи) визначитися з демаркаційною лінією наших стосунків. Усі халявні вечірки й подарунки проходять повз мене, з причин означених вище й просто без усяких на те причин. Усі зробилися нервовими й нетерплячими, безнастанно чогось вимагають, влаштовують істерики, гримають і вичавлюють з мене силу й потенцію, як сік з лимона… А насправді все чого я хочу — це просто лягти ось так на столі і мовчки померти, а навкруги тихесенько так нехай цокочуть цвіркуни і пахне м’ята… Я навіть плакати за мною не прошу. Я просто втомився. Справді. |